8 липня 1974 р. — 13 березня 2024 р.
Васюра
Юрій
Миколайович
Васюра Юрій Миколайович
8 липня 1974 р. — 13 березня 2024 р.
Юрій народився 8 липня 1974 року в Криму, у селі Льговське Кіровського району. Дитинство і юність випали на непрості 1990-ті — тоді формувалися його характер, працьовитість і вміння триматися у важких обставинах. У родині було троє синів: старший Толік, Юра і молодший Вітя. Втрата батьків та складні сімейні обставини зробили їх дорослими досить швидко: мама померла, коли Юрі було тринадцять — спогади про цю втрату залишилися з ним на все життя. Пізніше він втратив батька, в період анексії Криму — після того сім’я вже не збиралася разом у тих літніх поїздках до батьківського дому.
Після дев’ятого класу Юра вступив на тракториста, але зрозумів, що це не його шлях. Повернувшись, пішов працювати на м’ясокомбінат — був забійником у підлітковому віці. Коли комбінат закрився, як і багатьом у 90-ті, довелося шукати заробітку. Юра певний час працював у Москві, потім сезонно — офіціантом у Коктебелі. Згодом за запрошенням колеги переїхав у Прилуки на Чернігівщині, де працював адміністратором у ДК «Європа». Саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вони зустрічалися два роки, у родині народилася донька Анастасія, молоді батьки були безмежно щасливі. Юрій назвав доньку Анастасією і жартував, що в неї його характер і сила волі; дружина з усмішкою погоджувалася, бо дійсно бачила в доньці його риси. Через 10 років у них народився син Нікіта; саме після цього пара офіційно узаконила стосунки — «за дві години», без пишного весілля, але з затишним домом і дітьми, з безліччю простих, щирих буденних радостей.
Юра любив спорт, особливо велоспорт — велосипед був для нього не просто хобі, а способом дихати, думати і відчувати зв’язок із власним корінням. Він розповідав, що рід пов’язаний із Холодним Яром: згідно з його словами, існувало курінне найменування «Васюрівський», звідти й частина прізвища та родоводу. Холодний Яр захоплював його; перед пандемією Юра одного разу проїхав на велосипеді майже двісті кілометрів за один день, щоби заночувати в наметі саме там, на місці, де колись жили його бабуся і дідусь — від їхньої хати лишився лиш фундамент, але це місце його надихало, було особливим. Дружина пам’ятає ту поїздку з подивом і тривогою, бо не могла зупинити його бажання побути там, «дихати тим повітрям».
Почуття відповідальності за ближніх, вміння підтримати і пожартувати — це те, за що його любили і поважали. Він багато працював руками, не боявся фізичної праці, але також вмів бути лагідним батьком і вірним чоловіком. Особливо болісною для нього була втрата матері: дружина згадує, як одного разу вперше побачила, що Юра плаче в подушку — це була річниця її загибелі. Така втрата залишила глибокий слід у його душі.
Коли почалася війна, Юрій пішов добровольцем. Це рішення стало шоком для родини: він не мав попереднього досвіду служби в армії й навіть не тримав гвинтівки в руках, але відчув, що мусить бути поруч зі своїми хлопцями і захищати рідну землю. Він говорив дружині: «Відпусти — я хочу бути чоловіком», і, незважаючи на її прохання й сльози, пішов.
Служив в артилерії, мав позивний “Індол”. Історія його позивного дуже цікава - Юрій народився в Криму, поряд з його рідним селом протікає річка Індол, яка бере свій початок на північних схилах Головного пасма Кримських гір і впадає у річку Східний Булганак. В дитинстві Юра впіймав у ній свою першу рибу - пічкура. Цей яскравий спогад закарбувався в його памяʼті та серці. Через це і обрав собі такий позивний, коли став на захист своєї Батьківщини. Після чергового завдання і командир, і товариші зверталися до нього вже саме так. Дружина згадує: «командир казав, що занадто складний; а потім, після виконаного завдання, звертався до Юри за позивним — це було як визнання». Він служив у 80 окремій штурмовій бригаді ДШВ ЗСУ.
На фронті Юру поважали: він міг підбадьорити, витримати складні моменти і йти туди, де інші не хотіли. Разом з тим там було страшно — дружина згадує слова, якими він попереджав: не звикати до людей, бо в цій війні кожен день може стати останнім. Він часто жартував, підтримував товаришів.
Останній його приїзд додому запам’ятався всій родині. Юра приїхав 8 березня, на наступний день, 9 березня, у їхнього сина Нікіти був день народження — йому виповнилося 10 років. Сім’я провела кілька днів разом, потім (10 березня) він повернувся у частину, бо вночі виїжджали на позицію. 13 березня 2024 року сталася трагедія — Юра загинув. У той день, коли їхню роту мали замінити. Дружина була на нічній зміні, вони того вечора ще переписувалися, а потім пролунав дзвінок — і світ розірвався. Було неймовірно боляче й неможливо повірити. Вона молилася, просила Бога, щоб це не було правдою; спочатку їй сказали, що побачити не зможе, але потім вона змогла це зробити — останнє прощання, яке має назавжди залишитися в пам’яті.
Юра залишив по собі двох дітей — доньку Анастасію і сина Нікіту, братів Толіка й Вітю, і дружину, яка берегтиме спогади про нього. Він залишився людиною дії - простим, сильним, відданим і люблячим. Його велосипедні мандрівки, спогади про Холодний Яр, робота, незламна любов до сім’ї та готовність стати на захист — усе це складові його життєвого шляху.
Нехай пам’ять про Юрія буде світлою. Він віддав життя, захищаючи інших; його сміливість, любов до родини і вміння підтримати ближнього залишаться у серцях тих, хто його знав. Біль утрати ніколи не зникне, але пам’ять, розповіді й маленькі щоденні речі — доньчина усмішка, синів голос, любов дружини — житимуть далі і берегтимуть його ім’я.
